Розділ 2. Розділ 2.Кожен обряд супроводжувався певними ритуальними, магічними піснями, тісно пов'язаними з первісним світоглядом народу.
У зв'язку зі зміною світоглядних основ, філософське наповнення фольклору змінюється, адже руйнується первісна структура обрядових дійств, їхній зміст, а дуже часто і словесний текст. Відбувається розрив обрядової пісні з практичною метою. Пісня звучить сама по собі як художній твір, тому що її магічна роль втрачена Народ вже не розуміє давньої символіки обрядової поезії, тому вона давно перестала збагачуватися новими піснями.
Це нерозуміння, а часом і небажання усвідомити суть явища, іноді призводить до моральних, екологічних і суспільних наслідків.
Дай, Боже, щоб нам вистачило здорового глузду не обернути голосіння на концертні твори, як це сталося з колядками, веснянками, що досить часто виконуються поза обрядом як звичайні ліричні твори.
У обрядах, піснях, казках нашого народу повною мірою виявилося його світосприйняття, образне мислення, віра в магічну роль ритуальних дій.
Так, характерним для Предків українців було уявлення про природу, в якій усі існуючі речі живуть своїм життям, тобто мають душу. Ці уявлення у науці прийнято називати анімізмом (від лат. anima — душа). У багатьох народних піснях використовується цей прийом, де предмети і явища виступають як живі істоти.
Звідси уявлення про те, що всі речі, явища, а також рослини і тварини володіють такими ж властивостями, як і люди: "сонечко грає", "задумався місяць", "ой у полі мопіла з вітром говорила", "що ж ти, весно, нам принесла?", "а в лузі, в лузі, а в калиновім зажурилася перепілонька", "там сидів голуб з голубочкою, цілувалися, обіймалися". Такі художні прийоми називаються антропоморфізмами (від гр. антроп—людина і морфо — вид, форма).
Обряди, яким надавалася чудодійна сила і могутність, здатність впливати на людей і на сили природи за допомогою пісні, замовляння, ритуальних дій, називають магічними (від гр. магіа — чаклунство).
Зміст і форма цих обрядів з давніх-давен зумовлювалася насамперед хліборобським календарем, трудовою діяльністю народу, суспільними і родинними відносинами.
Отже, обряд — це ряд (порядок) символічних умовних дій або словесних формул, якими супроводжуються певні етапи в житті людей (весілля, родини), календарні періоди (сонцестояння, рівнодення), а також окремі трудові процеси (сівба, обжинки тощо).
Поряд із поняттям обряд нині вживають слова ритуал і церемонія (віл лат. ritualis — обрядовий; caeremonialis — обрядовий, культовий), що означають урочисті, офіційні акти або церковні відправи.
Обрядова пісня — своєрідна давня молитва, що супроводжує культовий ритуал. Загалом же обрядова поезія — це часто і дохристиянський канон, тотожний самому Святому письму.
Усе життя наших далеких Пращурів було тісно пов'язане з календарем (докладніше про це див. у розділі "Астрономічні знання та народний календар"). Одним із найдавніших видів усної поезії народу є календарно-обрядові пісні, які відображали кожен цикл хліборобської праці в різні пори року. У цих піснях дуже часто відтворювався трудовий процес: зображали рухи, які символізують оранку, сівбу, жнива тощо. Усі календарно-обрядові пісні відзначаються ліризмом. Це ніби художне відображення самого життя в піснях, хороводах, іграх, ґанках.
До календарних пісень належать колядки (зимовий цикл), ин лр',:к веснянки, гаївки, або гагілки (весняний цикл), русальні (кінець весни" купальські (середина літа), обжинкові (збирання врожаю в кінні літа).
Зимове обрядодійство розпочиналося Святвечір
Або:
Елементи колядування па Подніпровї відомі історикам і археологам щє з III тисячоліття до н. ч.
Найхаркенышими з нихвважають колядки міхологічного змісту про космічне море, острів -камінь . . Світове Дерево (образ ??? і птахів - творців світу (деміургів ). Ось одна з таких пісеінь
Скільки ж тисячоліть могли співати наші Предки цю різдвяну пісню? Адже принаймні протягом тисячі років їм нав'язують зовсім інші міфи про створення Всесвіту, міфи, які записані в Біблії. А колядки, перероблені в сотнях варіантів від біблійного "Син Божий народився" до комуністичного "Рік Новий народився", все ще співаються, як і тисячі років тому.
Біблія датує Сотворення світу близько 6 тисяч років тому. Заселення України відбулося 400—300 тисяч років тому, а створення Землі в науці визначається близько 3,5-4 мільярдів років тому12.
Це відчуття безкінечності Всесвіту, своєї малості порівняно з космосом і бажання прилучитися до нього, спонукало людей шукати своєрідну точку опори — так виникає обряд прилучення до Бога, до його безмежності іі вічності.
Цікаво, що міфологічний сюжет, відображений у ці і і архаїчній колядці, досить часто використовувався і в мистецьких виробах найдавнішої доби: на одній знахідці зі скіфського кургану (бронзовий рельєф) бачимо створення світу птахами. Тут і дерево-явір, і сонце, і місяць. Можна ще іі нині знайти подібні сюжети на стародавніх рушниках, збережених якимось дивом серед нашого, перетвореного на хаос, розбурханого лихоліттями світу.
До Сонця в колядках звертаються як до Дажбога. хоча в давніших уявленнях народу воно було жіночого роду — Сонячна панна.
Місяць також міняв свій рід. Інша назва цього Божества — Місяць-Василя. В українців він спочатку був жіночого роду, бо Місяць уявлявся як наречена Сонця. Про це йдеться в стародавній колядці:
"Свята Василля діжу місила. Пироги пекла букатії, рогатії".
Назву Місяця "уаціля" залишили в Україні ще давні племена кіммерійців. Пізніше вона перетворилася у чоловіче ім'я Василь. Крім того, у цій колядці відображений звичай наших Предків приносити жертву Місяцю у вигляді ліплених пирогів, вареників13.
З часом уявлення про Місяць і Сонце змінювалися. Сонце виступало як жінка, а Місяць — як чоловік:
Ясен місяць - пан господар, Красне сонце — жона його, Дрібні зірки — його дітки.
Християнська церква з перших років свого існування переслідувала язичницькі вірування і свята. Тим більше, що першими єпископами Русі-України були греки. За колядки, щедрівки, писанки, веснянки вони до крові карали людей. У 1274 р. Київський митрополит Кирило III накладав прокляття "на народні пісні, щедрівки, колядки, бо вони бісовські, поганські". У книзі "Церковні настанови" також читаємо: "Хто колядує: "Уроди, Боже, жито, пшеницю" — хай буде проклятий. Колядування походить від скоту, а не від людей".
Проте й нині у багатьох колядках є заспіви, що починаються: "Ой, дай Боже", в яких чуємо відгомін "Ой, Дажбоже". Те ж саме — у новорічних побажаннях: "На щастя, на здоров'я та на Новий рік, щоб родило краще, як торік — жито, пшениця та всяка пашниця... Дай, Боже!"
Християнські священики, відчуваючи своє безсилля перед одвічними народними звичаями, намагалися підпорядкувати язичницькі свята християнському календарю.
Про це йшлося і на Нікейському соборі (325 р.). День народження Місяця-Василя призначили днем святого Василя і почали давати це ім'я людям. У Чехії головним Богом був Святовіт. Коли побудували церкву, то її назвали церквою Святого Віта, щоб народ не помітив зміну релігії. У Новгороді церкву, споруджену на місці капища Велеса, назвали церквою святого Власія. Так, поступово і в колядках та щедрівках з'являються образи Матері Божої, Ісуса Христоса, а в народній драмі, вертепі — образи Ангела, Чорта, Ірода. Олекса Воропай на Херсонщині записав:
А в полі, полі сам Господь ходив, Сам Господь ходив, зерно розносив. Діва Марія Бога просила: "Уроди, Боже, жито, пшеницю, Жито, пшеницю, усяку пашницю..."
Отже, з часу хрищення України-Русі поступово змінюється й символіка колядок та щедрівок. Міф про створення світу також набув християнізованої форми: замість птахів виступає сам Христос, а замість Явора — кедрове дерево, на якому він був розіп'ятий, або з якого будують диво-церкву. Мотив побудови Всесвіту перетворився на мотив побудови церкви. Божественними ознаками наділяють людину (історичну особу).
Колядки мають здебільшого 10-складовий вірш із дворядковою строфою (5+5)2. Іноді він записується як чотиривірш з 5-складовими рядками.
Що ж означає слово коляда? В українців це і сам обряд, і різдвяна пісня, і винагорода за колядування. Як стверджували давні автори Іно-кентій Гізель, Дмитро Туптало та Микола Карамзін, Коляда — один із язичницьких Богів, що символізував початок року. Можливо, від Коляди походить і слово календар (річне коло). У римлян тотожним Коляді був бог Янус, а від нього — назва першого місяця року "януаріс" (січень). Слово коляда є в усіх слов'янських народів із тим же значенням, що і в українців. На думку Олександра Знойка, Коляда - це річне "Коло Лада".
Щедрівка — слово українського походження, його значення прозоре. У щедрівках звучать щедрі побажання рідним і близьким, а також наявні мотиви весняних господарських робіт, тому що в дохристиянські часи Новий рік святкувався навесні. Щедрівки виконуються на Щедрий вечір (Новоліття). Але коли Новий рік був перенесений на січень, тоді, мабуть, і відбулося зміщення у часі святкування Новоліття, а обрядові пісні весняного щедрівочного циклу стали співати разом із колядками. Досить часто щедрувальники звертаються до господаря:
Пане господарю, чи спите, чи чуєте, чи дома ночуєте? Чи скажете щедрувати, свій дім звеселяти?
А отримавши дозвіл, починали щедрувати. Щедрівки так само, як і колядки, є стародавні (язичницькі) і ті, що були створені після прийняття християнства, тобто мають біблійні сюжети й образи.
Зразком стародавньої колядки може бути ось ця:
Ой там, за горою, Та й за кам'яною, Щедрий вечір, на добрий вечір! (Приспів повторюється після кожних двох рядків) Ой там виходило Три товариші. Що перший товариш — То яснеє сонце. Що другий товариш — То ясен Місяць. Що третій товариш — То дрібен дощик.
Що сонечко каже: "Як я ізійду -То зрадується Старее й малеє". А місяць каже: "Як я ізійду -То зрадується Весь звір у полі. Ой звір у полі, Чумак в дорозі, Чумак в дорозі, Хазяїн у домі". А дощик каже: "Як я ізійду — То зрадується Жито й пшениця. Жито й пшениця і всяка пашниця".
До сьогодні дожила й первісна народна драма, яка має глибинне коріння в українському фольклорі — "водіння Кози". Коза - постать, яка сприяє врожаю, вірогідно, так, як і щедрівки, належала до весняних обрядів:
Де Коза ходить, там жито родить, Де Коза туп-туп, там жита сім кіп.
За сюжетом пісенної драми, коза вмирає і воскресає під загальну радість учасників дійства і глядачів: "Уставай, коза, вставай, сірая..."
Воскресіння Кози символізує відродження природи, смерть старого і народження нового року. Практична мета цього обряду — забезпечити майбутній урожай, добробут родини. Щодо походження образу Кози існують різні думки: тотем одного з племен ("козиний народ"); сузір'я Козерога (в якому відбувається новорічне дійство); Цап, який супроводжує Перуна (з часу, коли Перун був мисливцем), або коза — жертовна тварина (іноді "козою" називали останній сніп пшениці, який так само символізує умирання рослини та її відродження після сівби). Вірогідно, обряд водіння Кози також належав до весняної народної драми, яка виконувалася на Новоліття,
Як бачимо, справжні глибинні звичаї, обряди, які ми вже не завжди розуміємо, збереглися, і вони хвилюють нас як відгомін минулих віків, як перлини духовної творчості наших Предків.
Минає зима, починається зустріч весни. За народними уявленнями, весну приносять птахи. Першими прилітають жайворонки, тому їм присвячено багато веснянок:
Звертаються також і до соловейка. Ось одна з веснянок, в якій до XX століття збереглося ім'я Дажбога:
Протягом віків сформувався чіткий весняний обряд — закликання весни піснями, хороводами, іграми. Випікається весняне печиво у вигляді жайворонків, голубків, яких діти розносять по селу, співаючи:
У веснянках, як і в колядках та щедрівках, звучать мотиви турботи про майбутній добробут, заклики та побажання, замовляння врожаю тощо:
Або:
У веснянках найчастіше звучать звертання до птахів: гусей, качок, лелек, зозуль, ластівок, їм ставлять запитання про майбутній урожай, просять принести літнє тепло тощо.
Навесні, коли вперше побачили якогось птаха, до нього говорили різні примовки, ставили запитання. Особливо це любили робити діти:
Чи:
Коли хтось бачив навесні ластівку вперше, кидав їй услід жменю землі й промовляв: "На тобі, ластівко, на гніздо!" Це для того, щоб весна приходила швидше. Діти й дівчата, які мають на обличчі веснянки (ластовиння), 1 березня прохають у ластівки: "Ластівко, ластівко, на тобі веснянки, дай мені білянки!" — і біжать чимдуж, щоб умитися весняною водою. А якщо вперше бачать журавлів, то кажуть: "Веселики", бо якщо скажуть: "Журавлі", то будуть журитися цілий рік.
Залежно від місцевості весняні пісні називалися гаївками, гагілка-ми, ягілками, яголойками, або маївками. Коли в лісі розквітають проліски, хлопці та дівчата йдуть "топтати ряст". Це вважається магічною дією, яка дає здоров'я й довголіття. При цьому співають:
Топчу, топчу ряст, ряст, Бог здоров'я дасть, дасть. І ще буду топтати, Щоб на той рік діждати.
У весняних іграх та хороводах імітуються рухи, характерні для трудової діяльності: засівання поля, збирання врожаю, обмолот тощо:
Скажи ж мені, моя мати, як той льон брати? От так, от і так!.. Скажи ж мені, моя мати, Як той льон посіяти? От так, от і так!..
Пробудження природи навесні пов'язувалося також із Богом Яри-лом — уособленням родючої сили весняного сонця. Від появи Ярила зацвітають рослини, пробуджуються птахи, грають риби, запалюються коханням молоді серця. Існує повір'я, що сонце грає двічі на рік — в день його приходу (Великдень) і в день його відходу (Купайла). Ярила уявляли в образі вродливого парубка, який їде на білому коні з вінком квітів на голові й зі снопом жита в руках. За ним іде Весна:
Весну діждали — заспівали. Колесом, колесом сонечко вгору йде. Ярило Весну веде. Весну веде, а Зиму жене. Весну веде крутим калачем, А Зиму жене ясним мечем, Теплим вітром, дрібним дощиком15.
Колесо і калач — символи Сонця, а Ясний Меч-Перун символ блискавки.
Весна — гарний час пробудження природи. Тому молодь збиралася в лугах, біля річок, водила хороводи, проводила весняні ігри. Такі ігри збереглися і до сьогодні, але в них грають переважно діти. Це і "Довга лоза", і "Котик та мишка", і "Подоляночка", які супроводжуються піснями. Багато веснянок нині втратили свої обрядові функції, ставши просто ліричними піснями.
Русальні пісні виконуються під час Зелених свят на початку або в середині травня, в час найбільшого замаювання землі зелами, квітами й травами. У християнстві це свято-відоме як Трійця і відбувається із значним запізненням через відставання ортодоксального календаря (змішується від початку до кінця червня, 50-й день після Пасхи). Наші Предки вірили в Русалок, або Мавок (нявок), тобто духовних істот, які поселяються серед рослин у лісах, полях, водах. Вважалося, шо ці духовні сили можуть або сприяти, або шкодити людям. Тому від них потрібно було мати обереги — полин або любисток, подекуди — м'яту, лепеху, часник тощо. Не можна в ці дні ходити в жито, купатися в річці, щоб русалки не залоскотали. Слово оберіг означає те, що треба було мати "о березі" (при березі), звідси — оберігати. Пахучі трави — це жертви Русалкам і Берегиням.
Звичай вносити до хати зілля на Трійцю означає запросини Русалок, бо вони живуть у травах і квітах. Це був своєрідний обряд вшанування їх як своїх Прародичів. У перший день Трійці Русалок "виводять із села". Дівчата у полі готують обід — поминальну тризну, заквітчують себе вінками і, взявшись за руки, йдуть співаючи:
Зображення на русальных прикрасах
Після Русалій дівчата кидають свої віночки на город, вірячи у їхній магічний вплив на врожай.
Другим лейтмотивом русальних пісень є прохання Русалок, щоб дівчата їм дали сорочки, а жінки — намітки:
Сиділа Русалка на білій березі, Просила Русалка в дівочок сорочки: — Дівочки-сестрички, Дайте мені сорочки, Хоч не біленької, Але тоненької...
Тому жінки чи дівчата в ці дні вивішують у лісі та в гаю на деревах шматки полотна як своєрідне жертвоприношення Русалкам. Можливо, цей обряд символізує воскресіння душ покійних родичів у нових тілах новонароджених дітей (адже сорочка — символ тіла, яке вкриває душу).
Отже, Русалії — це звичай поминання Предків. Він має дуже давнє походження і значення; в час, коли цвіли жита, люди боялися, шоб із цвітом не сталося чогось лихого. Тому й зверталися до Предків, прохаючи захисту і приносячи їм жертви. На могилах влаштовували тризни. Ці звичаї збереглися і досі, особливо на Поліссі.
Перед Купальським святом плодюча енергія Сонця і Землі досягає найвищої точки, а далі йде на спад. Це явище символізує звичай "ховати Ярила", який здійснюють заміжні жінки. Хлопці, дівчата, а також вдови до цього свята не допускалися. Вважалося, що самотність не повинна існувати, все має бути в парі.
Настають найкоротші літні ночі — свято Купайла, і звідусіль: лісів, гаїв, берегів річок линуть купальські співи. Через християнський вплив їх подекуди стали називати "петрівочними піснями". Купальські пісні — це переважно мрії дівчат про заміжжя, прощання з вільним життям, бо восени настає пора весіль. Зміст цих пісень язичницький, купальський.
Або:
У цей день земля має найбільшу силу, яку віддає цілющим травам. До схід сонця треба було збирати трави. Перед початком збирання приносили жертву землі — клали хліб-сіль або монету як плату за щедрість і цілюще зілля.
Купальське дійство складається з багатьох елементів: плетіння вінків, запалювання вогнища і стрибання через нього, прикрашання стрічками й віночками жіночого деревця (Марени, Купали) і водіння хороводів навколо неї, запалювання колеса і спалювання солом'яної чоловічої ляльки Купайла. Всі ці дії супроводжувалися піснями, веселим сміхом молоді, ворожінням на вінках, купанням, шлюбною ніччю. Найпопулярнішими є пісні, що співають і сьогодні, проте в них часто вже переплутана християнська символіка з рідновірською, тому й прижилася така неприродна назва цього свята як "Івана-Купала". Хоча народ переважно не замислюється, як можна поєднати релігії-анта-гоністи: язичницького Бога Купайла і християнського "святого" Івана.
Але залишилися пісні, що зберегли природну чистоту:
Коли дівчата ворожать на віночках, щоб дізнатися про свого судженого, співають:
Хлопці з дівчатами, перестрибуючи через багаття, міцно тримаються за руки. Якщо руки не роз'єднаються, значить буде щасливе подружжя. Через вогонь стрибає не тільки молодь, але й чоловіки, й жінки, також через нього переносять дітей. Вогонь не лише очищає душі від гріхів, а й перевіряє на сумісність подружжя.
Попіл із купальського вогнища беруть для посипання подвір'я та городу, для здоров'я і родючості. Волхвині (відунки) брали його для своїх потреб: лікування хворих, замовляння та чаклування. Християнські священики залякували людей цими чаклунками, тому, на жаль, в писемних джерелах збереглося тільки негативне значення цього давнього звичаю, мовляв, "у цей день можна піймати відьму, яка бере попіл з купальського багаття".
У цю ніч слід купатися в річці - це найкращий час для здоров'я.
Купальські розваги молоді й нині є улюбленими в українців. Громади рідновірів у Києві святкують Купайла на березі Дніпра в день літнього сонцестояння 20-21 червня16. Свято продовжується всю ніч і залишає надовго незабутні враження. Ці звичаї можна відродити у всіх містах і селах України, щоб молодь могла прилучитися до живлющого джерела народної пам'яті.
Український народ здавна такті співучий, шо всі його справи завжди супроводжувалися піснями. Жнива - своєрідний підсумок праці хліборобів. Це завжди було і є велике свято. У перший день жнив, одягнувшись у святкове вбрання, ідуть у поле до схід сонця. Починає жатії найкраща жниця.
Обжинки супроводжуються такими піснями:
Або:
Ті женці, що наймалися в господаря на роботу, співані:
Закінчуючи жати, на полі залишають кілька стеблин - "Велесову бороду". Зерно з "бороди" витрушують на землю. Кладуть хліб і воду, потім лягають на ниву й качаються по ній, шоб земля повернула втрачені сили. Віра в магічну силу землі відображена у жниварській пісні:
У деяких місцевостях перший сніп називані "Воеводою", а останній "Дідом", або "Лі духом". Він символізує добробут і стоїть у хаті цілий рік. Про це також співають:
Українці, крім каленларно-обрялової поезії, мають тисячі ліричних, весільних, родинних і колискових пісень. А також думи, історичні пісні, балади тощо. Світогляд наших Предків яскраво виявляється і в замовляннях, голосіннях, казках.
У нашому фольклорі криється глибокий етнічний генофонд, який включає в себе насамперед відчуття прив'язаності людини до певного місця на землі - своєї батьківщини. Це і ландшафт, і клімат, і рослинний світ, і характер народу. Всі ці атрибути приховані в його історичній пам'яті, в гтокультурі.
Кожен етнос має свою емоційно-обраіну систему, яка передається від покоління до покоління насамперед в усній формі і фіксується саме в фольклорній пам'яті. Сюди ж належать і національна флора Й фауна, і мораль, і мова, і ідеали іі навички трудової діяльності.
Наприклад, назви одягу в піснях можуть набувати символічного значення: шапка - сила пояс - оберіг, жупан - багатство, свита або сіряк - бідність.
Але "шапка-бирка, зверху дірка" — символ злидарства Колір має також свою символіку білий — святість, чистота; червоний — молодість, любов; чорний — земля (в християнстві стало—скорбота; пор. у японців білий — скорбота, чорний — мудрість). Рушник — символ гостинності, дороги або весілля.
Національна українська фауна - це коник вороненький, орел, сокіл, соловейко, волики сивенькі, а флора — калина, дуб, явір, барвінок, вишня, тополя тощо.
Щоб не втратити своє національне коріння, людині треба спілкуватися з рідною природою: полями, лугами, лісом, річкою, птахами і квітами.
Кожен народ зберігає у фольклорній пам'яті свою неповторну картину світу, органічно поєднану з образом рідної землі, яка дає животворну енергію всім, хто ще не втратив свого національного коріння.